Граматичний глосарій

Голосні поділяються на задні/тверді (a, ı, o, u) та передні/м'які (e, i, ö, ü), визначаючи вибір 'a' або 'e' у суфіксах.

Чотириваріантна гармонія визначає форму суфіксів із високими голосними (ı, i, u, ü) за ознаками ряду та огубленості.

Глухі приголосні (p, ç, t, k) наприкінці основи змінюються на дзвінкі (b, c, d, ğ/g) перед афіксами на голосний.

У турецькій мові уникають збігу двох голосних; вставні приголосні (y, n, s, ş) з'єднують основу та суфікс.

У деяких двоскладових словах вузький голосний другого складу випадає при додаванні суфікса на голосний (burun → burnu).

Стандартне турецьке речення будується за схемою Підмет-Додаток-Присудок (SOV), де дієслово стоїть наприкінці.

Логічний наголос падає на слово перед присудком; в інвертованих реченнях присудок виноситься вперед заради експресії.

Афікс -lar/-ler утворює множину іменників; він не вживається після числівників та слів кількості.

Шість особових займенників (ben, sen, o, biz, siz, onlar) зазвичай опускаються завдяки особовим афіксам дієслова.

Три ступені відстані: bu (поруч), şu (трохи далі / у полі зору) та o (далеко або поза видимістю).

Слово 'kendi' з присвійними суфіксами означає 'сам / себе' (kendim, kendin) або виступає як 'власний' (kendi evim).

Слова herkes (усі), kimse (ніхто), bir şey (щось), hepsi (все) виражають невизначену кількість та узагальнення.

Присвійні афікси додаються до іменників для вираження володіння (evim — мій дім, evin — твій дім, evi — його дім).

Турецька мова поєднує іменники за допомогою означеного (kapının kolu), неозначеного (kapı kolu) та ланцюжкового ізафету.

Прикметники стоять перед іменниками без змін; вищий ступінь утворюється вихідним відмінком + daha, найвищий — часткою en.

Числівники будуються за десятковою системою (on iki = 12); порядкові мають афікс -(I)ncI, а розділові — -(ş)Ar.

Знахідний відмінок (-ı/-i/-u/-ü) позначає конкретний прямий додаток (kitabı okudum = я прочитав конкретну книгу, kitap okudum = читав взагалі).

Давальний відмінок (-e / -a) виражає напрямок руху (куди?), адресата дії (кому?) та керування багатьох дієслів.

Місцевий відмінок (-de/-da/-te/-ta) виражає місце (де?) та час (коли?), а також володіння у зворотах з var/yok.

Вихідний відмінок (-den/-dan/-ten/-tan) позначає вихідну точку руху (звідки?), причину, матеріал та об'єкт порівняння.

Родовий відмінок (-in/-ın/-un/-ün) оформлює володаря в означеному ізафеті (Ahmet'in arabası = машина Ахмета).

Частка mı/mi/mu/mü утворює загальні питання (так/ні); пишеться окремо, але приєднує особові закінчення.

Предикати var (є, існує) та yok (немає) виражають наявність, відсутність та володіння (у мене є = arabam var).

Дієслова заперечуються афіксом -me/-ma після кореня; іменники та прикметники — окремим словом değil.

Турецькі післялоги стоять після іменника; одні вимагають називного відмінка / родового займенників (için, gibi), інші — давального або вихідного.

Часові вирази відповідають на питання ne zaman? (коли?) і позначають конкретний час, періоди та тривалість.

Сполучник 'ki' пишеться окремо (biliyorum ki = знаю, що); незмінний суфікс '-ki' додається до місцевого й родового відмінків (evdeki, benimki).

Афікс -(I)yor виражає дію в момент мовлення (okuyorum = я читаю) та заплановане найближче майбутнє.

Широкий час (-r/-ar/-ir) виражає звички, загальні закони природи, ввічливі прохання (bakar mısınız?) та невизначені обіцянки.

Афікс -dI позначає завершені дії в минулому, засвідчені особисто мовцем або відомі з абсолютною впевненістю.

Афікс -mIş виражає евіденційність: чутки ('кажуть, що...'), логічний висновок за слідами або раптове усвідомлення факту.

Афікс -(y)AcAk виражає майбутні плани; кінцевий 'k' переходить у 'ğ' у формах 1-ї особи (geleceğim = я прийду).

Афікс -mAlI виражає необхідність, обов'язок, пораду ('повинен / слід') або логічне припущення.

Наказовий спосіб виражає накази (gel = прийди, gelin = прийдіть), а бажальний — пропозиції (gidelim = ходімо).

Афікс -(y)Abil виражає спроможність, можливість або дозвіл ('могти, вміти'); заперечення має форму -AmA (yapamam = я не можу зробити).

Афікс -sA утворює умовні речення ('якщо..., то'); додається до кореня дієслова або після інших часових суфіксів.

Складні часи утворюються додаванням другого афікса: минулого (-dI), переказаного (-mIş) або умовного (-sA).

Віддієслівні іменники утворюються суфіксами: -mAk (інфінітив), -mA (дія/процес) та -(y)Iş (спосіб дії).

Означальні звороти будуються без слів 'який': суб'єктні дієприкметники (-An) та об'єктні дієприкметники (-DIk/-AcAk + присвійність).

Дієприслівники з'єднують дії, виражаючи спосіб дії (-erek), послідовність (-ip), час (-ince = коли) та заперечення (-meden = не зробивши).

Непряма мова будується конструкціями -diğini söylemek (сказав, що...) для тверджень та -mesini istemek для наказів.

Спонукальні афікси (-dir, -t, -ir) виражають примус, наказ або здійснення дії чужими руками (yaptırdım = я дав зробити).

Пасивний афікс -(I)l / -(I)n перетворює додаток на підмет речення (yapıldı = було зроблено, yazıldı = було написано).

Зворотний стан -(I)n виражає дію на самого себе (giyindi = одягнувся); взаємний -(I)ş — спільну або взаємну дію (görüştük = зустрілися).

Аглютинація будує складні форми шляхом ланцюжка: корень + стан + заперечення + можливість + час + зв'язка + особа (gelemeyebilirim).

Казахська мова має базовий порядок слів 'Підмет – Додаток – Присудок' (SOV), де присудок стоїть наприкінці речення.

Голосні поділяються на тверді/задні (а, о, ұ, ы) та м'які/передні (ә, ө, ү, і, е); афікси суворо узгоджуються з основою.

Губний сингармонізм полягає в огубленні неогублених голосних після губних (о, ө, ұ, ү) в усному мовленні.

Приголосні асимілюються на межі морфем: глухі вимагають глухих афіксів (-тар/-ке), дзвінкі та сонорні — дзвінких або сонорних (-дар/-ге).

Особові займенники включають мен (я), сен (ти), сіз (ви, ввічливо), ол (він/вона/воно), біз (ми), сендер/сіздер (ви), олар (вони).

Вказівні займенники розрізняють відстань: бұл/осы (цей, поруч), сол/мынау (той), анау/ол (он той, далеко).

Множина утворюється 6 варіантами афікса (-лар/-лер, -дар/-дер, -тар/-тер) залежно від кінцевого звука основи.

Присвійні афікси додаються до іменника для вираження володіння (-ым/-ім, -ың/-ің, -ыңыз/-іңіз, -ы/-і/-сы/-сі).

Називний відмінок — початкова форма без відмінкових афіксів, яка відповідає на питання кім? (хто?) та не? (що?).

Родовий відмінок (-ның/-нің, -дың/-дің, -тың/-тің) оформлює володаря та вимагає присвійного афікса на означуваному слові.

Давальний відмінок виражає напрямок (куди?), адресата (кому?) та мету дії, керуючись дієсловами руху й передачі.

Знахідний відмінок (-ны/-ні, -ды/-ді, -ты/-ті, -н) позначає конкретний прямий додаток (Кімді? Нені?).

Місцевий відмінок (-да/-де, -та/-те, -нда/-нде) позначає місце (де?), час (коли?) та наявність у когось зі словами бар/жоқ.

Вихідний відмінок (-дан/-ден, -тан/-тен, -нан/-нен) позначає вихідний пункт руху (звідки?), причину, матеріал та об'єкт порівняння.

Орудний відмінок (-мен/-бен/-пен) виражає спільність ('з кимось'), знаряддя дії ('чим') та транспорт; у турецькій такого відмінка немає.

Загальні питання утворюються за допомогою часток ма/ме, ба/бе, па/пе, що узгоджуються з кінцевим звуком.

Заперечення дієслів утворюється афіксом -ма/-ме (-ба/-бе, -па/-пе), а іменників та прикметників — часткою емес.

Слова бар (є, існує) та жоқ (немає) виражають наявність, присутність та володіння.

Афікс -ды/-ді (-ты/-ті) виражає завершену дію в минулому, засвідчену мовцем або достовірно відому.

Числівники поділяються на кількісні (бір, он), порядкові з -ыншы/-інші (бірінші) та збірні з -ау/-еу (екеу).

Теперішній тривалий час поєднує дієприслівник на -ып/-іп/-п з дієсловами стану: отыр (сидить), жатыр (лежить), тұр (стоїть), жүр (рухається).

Афікс -(y)A / -й виражає регулярні повторювані дії, загальні істини та передбачуване майбутнє.

Афікс -мақ/-мек (-бақ/-бек, -пақ/-пек) виражає твердий намір, мету або заплановане рішення.

Афікс -ар/-ер/-р виражає ймовірну, припущену дію в майбутньому ('мабуть, зробить').

Необхідність ('потрібно, повинен, слід') виражається дієслівною формою на -у зі словами керек, қажет або тиіс.

Наказовий спосіб виражає накази та прохання, а бажальний спосіб (-ғысы келу) — бажання та наміри.

Спроможність та можливість ('могти, вміти') виражаються дієприслівником на -а/-е/-й із допоміжним дієсловом алу (букв. 'брати').

Зворотний займенник өз ('сам, свій') приймає присвійні та відмінкові закінчення: өзім (я сам), өзің (ти сам), өзі (він сам).

Вищий ступінь утворюється суфіксами -рақ/-рек, -лау/-леу або вихідним відмінком (-дан), а найвищий — словами ең, өте або редуплікацією.

Просторові відношення (на, під, всередині, перед, позаду, біля) виражаються службовими іменниками з присвійними та відмінковими афіксами.

Замість прийменників казахська мова вживає післялоги, що вимагають певного відмінка (називного, давального або вихідного).

Прислівники часу відповідають на питання қашан? (коли?): бүгін (сьогодні), кеше (учора), ертең (завтра), қазір (зараз).

Афікс -са/-се утворює підрядні речення умови ('якщо..., то') та виражає бажання зі словом шіркін.

Афікс -ған/-ген (-қан/-кен) позначає давноминулі дії, життєвий досвід або події, відомі з непрямих джерел.

Означальні підрядні речення будуються без слів 'який' за допомогою дієприкметників перед означуваним іменником.

Дієприслівники (-ып/-іп/-п, -а/-е/-й, -ғанша, -ғалы) поєднують одночасні або послідовні дії та утворюють дієслівні ланцюжки.

Афікс -у утворює віддієслівний іменник (інфінітив), що відмінюється за всіма 7 відмінками та приймає присвійні закінчення.

Непряма мова, наміри та мета виражаються за допомогою службового дієприслівника деп ('кажучи / що').

Неозначені займенники утворюються з әр- (кожен), кей- (деякий), а заперечні — з еш- (ешкім = ніхто, ештеңе = ніщо) з заперечним присудком.

Складні дієслова поєднують дієприслівник (-ып/-іп/-п) з видовими дієсловами: тастау (повна завершеність), беру (на користь когось), қою (рішучість).

Спонукальний стан (-дыр/-дір, -қыз/-гіз, -т) означає спонукання, наказ або дозвіл іншій особі виконати дію.

Пасивний стан (-ыл/-іл, -л, а після 'л' — -ын/-ін) вказує, що граматичний підмет є об'єктом дії.

Зворотний стан (-ын/-ін/-н) виражає дію на самого себе, а взаємний (-ыс/-іс/-с) — спільну або взаємну дію.

Порядок афіксів іменника: Корінь + Множина (-лар) + Присвійність (-ым) + Відмінок (-да) з особливими формами після 3-ї особи (-нда, -на).

Аглютинація дозволяє вибудовувати ланцюжки афіксів до кореня: стан + заперечення + час + особа в суворому порядку.

Румунська мова має базовий порядок слів SVO з можливістю опущення підмета та інверсії для логічного наголосу.

Румунська мова зберігає три роди: чоловічий, жіночий та середній, який в однині поводиться як чоловічий, а в множині — як жіночий.

Румунська — єдина романська мова, яка приєднує означений артикль як суфікс до кінця іменника (-ul, -l, -a, -i, -le).

Неозначені артиклі ставляться перед іменником: un (чол./сер. рід однини), o (жін. рід однини) та niște (множина всіх родів).

Множина утворюється закінченнями -i, -e, -uri та супроводжується чергуваннями голосних (o/oa, e/ea) і приголосних (t/ț, d/z, s/ș).

Особові займенники підмета (eu, tu, el, ea, noi, voi, ei, ele) опускаються, а для ввічливого звертання слугують dumneavoastră та dumneata.

Дієслова поділяються на 4 дієвідміни за інфінітивом (-a, -ea, -e, -i/-î), багато з них приймають суфікси -ez або -esc.

Неправильні дієслова a fi (sunt, ești, este...) та a avea (am, ai, are...) утворюють складні часи та пасивний стан.

Присвійні прикметники ставляться після іменника з означеним артиклем та узгоджуються з предметом володіння (fratele meu, casa mea).

Румунська мова об'єднала родовий і давальний відмінки в єдину форму, що виражається артиклями (-lui, -ei, -lor).

Розрізняються вказівки на близький (acest = цей) та далекий (acel = той) предмет, а форми залежать від позиції до чи після іменника.

Заперечна частка nu ставиться перед дієсловом/клітиками, а заперечні слова (nimeni, nimic) вимагають обов'язкового подвійного заперечення з nu.

Загальні питання утворюються висхідною інтонацією або часткою oare, а спеціальні — словами cine, ce, unde, când, cum, de ce.

Числівники 1, 2 та 12 розрізняють рід (doi/două), а від 20 іменник обов'язково вводиться через прийменник de (douăzeci de cărți).

Більшість основних прийменників керують знахідним відмінком і спричиняють опущення означеного артикля (merg la școală).

Головний минулий час розмовної мови, що утворюється допоміжним дієсловом a avea (am, ai, a, am, ați, au) + дієприкметник минулого часу.

Імперфект (-am, -ai, -a, -am, -ați, -au) виражає тривалі, повторювані або описові фонові дії в минулому.

Майбутній час утворюється офіційно через voi + інфінітив (voi citi) або розмовно через незмінне o să + кон'юнктив (o să citesc).

Зворотні дієслова поєднуються зі знахідними (mă, te, se, ne, vă, se) або давальними (îmi, îți, își, ne, vă, își) зворотними клітиками.

Ступені порівняння утворюються аналітично: вищий з mai (mai mare decât), найвищий з cel mai, абсолютний зі словом foarte.

Безнаголошені займенники знахідного відмінка (mă, te, îl, o, ne, vă, îi, le) стоять перед дієсловом і приєднуються дефісом (l-am văzut).

Безнаголошені займенники давального відмінка (îmi, îți, îi, ne, vă, le) позначають адресата дії та зливаються через дефіс (mi-a spus).

Румунська мова вимагає обов'язкового дублювання означеного прямого та непрямого додатка клітичним займенником (Îl văd pe Ion).

Прийменник pe позначає істоти, означені та особові прямі додатки (pe Ion, pe cine, pe tine), розмежовуючи підмет і додаток.

Присвійний артикль (al, a, ai, ale) пов'язує власника з предметом володіння при дистанції або неозначеності, узгоджуючись із предметом.

Наказовий спосіб виражає накази: ствердна форма (2 ос. одн.) часто збігається з 3 ос. теп. ч. (Citește!), а заперечна — nu + інфінітив (Nu citi!).

Прислівники виражають час (acum, ieri), місце (aici, acolo) та спосіб дії, де форма чоловічого роду прикметника слугує прислівником (vorbește frumos).

Складні просторові та відносні прийменники (împotriva, înaintea, în fața, deasupra) вимагають родового відмінка.

Неозначені займенники утворюються із суфіксом -va (cineva, ceva) або oricine/orice, а заперечні (nimeni, nimic) вимагають подвійного заперечення.

Прикметники узгоджуються в роді, числі та відмінку, поділяючись на класи з 4 формами (bun), 3 формами (lung), 2 формами (mare) та незмінні.

Позначений часткою să, кон'юнктив виражає бажання, обов'язок і замінює інфінітив після модальних дієслів (vreau să merg).

На відміну від інших романських мов, румунська надає перевагу кон'юнктиву (vreau să citesc) замість інфінітива (балканський мовний союз).

Утворюється допоміжним дієсловом aș, ai, ar, am, ați, ar + інфінітив, виражаючи гіпотези, ввічливі прохання та бажання (aș dori).

Унікальна нелік дієслівна форма, що поєднує прийменник (de, la, pentru) з дієприкметником для позначення призначення (mașină de spălat).

Дієприслівник на -ând або -ind позначає одночасні дії або спосіб дії ('роблячи') та приєднує клітики наприкінці (văzându-l).

Відносний займенник care виступає підметом (care), прямим додатком з pe (pe care + клітика) або в непрямому відмінку (căruia, căreia).

Румунська — єдина сучасна романська мова, яка зберегла закінчення кличного відмінка (-e, -ule, -o, -lor) для прямого звертання (Domnule!, Mario!).

Пасивний стан утворюється дієсловом a fi + узгоджений дієприкметник, а діяча-особу вводить de către.

Синтетичний минулий простий час (făcui, zise), вживаний у художній літературі та в розмовній мові регіону Олтенія.

На відміну від інших романських мов, румунський давноминулий час є синтетичним (-sem, -seși, -se) для дій, що передували іншим подіям у минулому.

Утворюється за допомогою допоміжного дієслова (aș, ai, ar...) + незмінне fi + дієприкметник, виражаючи нездійснені умови в минулому.

При поєднанні давального і знахідного займенників Давальний суворо передує Знахідному, зливаючись через дефіс (mi-l dai, ți-o trimit).

Прикметники нейтрально стоять після іменника (om bun), але перед ним приймають означений артикль (frumoasa fată) і можуть змінювати значення (un om mare vs. un mare om).

Непряма мова вводиться сполучниками că (що) або să (для наказів), зберігаючи вихідний час висловлювання значно гнучкіше, ніж в англійській.

Вказівний артикль (cel, cea, cei, cele) пов'язує прикметники з іменниками (băiatul cel bun), субстантивує їх та утворює найвищий ступінь.

Чеська мова послуговується системою із семи відмінків (у чеській традиції вони нумеруються від 1-го до 7-го) для вираження синтаксичних ролей.

Чеські іменники поділяються на три роди: чоловічий (істота і неістота), жіночий та середній, що визначає узгодження.

Розрізнення істот і неістот чоловічого роду визначає знахідний відмінок однини (Зн=Род проти Зн=Наз) та закінчення множини.

Початкова словникова форма, що відповідає на питання Kdo? (Хто?) та Co? (Що?), позначаючи підмет речення та предикатив.

Відповідає на питання Koho? (Кого?) та Co? (Що?), позначаючи прямий додаток перехідних дієслів і напрямок руху з прийменниками.

Відповідає на питання Koho? Čeho?, виражаючи приналежність, кількість після 5+, відсутність та після прийменників od, do, z, bez, u.

Чеська мова опускає особові займенники-підмети (já, ty, on, my, vy, oni), вживаючи їх лише для логічного наголосу.

Чеські дієслова поділяються на 5 класів дієвідмінювання за тематичним голосним 3-ї особи однини (-e, -ne, -je, -í, -á).

Být (jsem, jsi, je, jsme, jste, jsou) та mít (mám, máš, má...) — базові дієслова, що виступають зв'язками та допоміжними елементами.

Чеська мова утворює заперечення префіксом ne- разом із дієсловом (nerozumím) і вимагає подвійного/множинного заперечення (nikdo nic neví).

Загальні питання утворюються інтонацією та інверсією, а спеціальні — питальними словами (kdo, co, kde, kdy, proč, jaký).

Вказівні займенники (ten, ta, to; tento/tamten) відмінюються за всіма 7 відмінками, узгоджуючись у роді та числі з іменником.

Присвійні займенники (můj, tvůj, náš, váš, její) узгоджуються з іменником у роді, числі та відмінку (jeho та jejich є незмінними).

Лічба в чеській мові має 3 правила: 1 вимагає називного однини, 2–4 — називного множини, а 5 і більше — родового відмінка множини.

Основні просторові прийменники: do, od, z, bez, u вимагають родового відмінка, а pro, přes та напрямкові na, v — знахідного.

Відповідає на питання Komu? Čemu?, позначаючи адресата дії, адресата користі та після прийменників k, kvůli, proti, díky.

Відповідає на питання O kom? O čem?, позначаючи статичне місцезнаходження та тему, і ніколи не вживається без прийменника (v, na, o, po, při).

Відповідає на питання S kým? S čím?, позначаючи знаряддя/транспорт без прийменника (autem, perem), а супровід — з прийменником s/se.

Чеська мова зберігає повноцінний кличний відмінок для прямого звертання до людей (Pane profesore!, Petře!).

Утворюється поєднанням l-дієприкметника (dělal, dělala) та допоміжного дієслова být (jsem, jsi, jsme, jste); у 3-й особі зв'язка випадає.

Кожне чеське дієслово є недоконаним (процес: psát) або доконаним (результат: napsat), що визначає творення часів.

Чеська мова розрізняє дві зворотні частки: знахідну se (дія на себе: mýt se) та давальну si (дія для себе: koupit si).

Вищий ступінь утворюється суфіксами -ejší/-ější або -ší, а найвищий — префіксом nej- до вищого ступеня (nový → novější → nejnovější).

Короткі ненаголошені займенники та допоміжні частки (jsem, by, se, si, mi, ti, ho) мають стояти суворо на другій позиції в реченні.

Недоконані дієслова утворюють майбутній час із budu + інфінітив (budu číst), а доконані — теперішньою формою (přečtu).

Утворюється поєднанням l-дієприкметника та часток bych, bys, by, bychom, byste, by, виражаючи гіпотези, ввічливі прохання та бажання.

Виражає накази, прохання та заборони для 2-ї особи однини (dělej/piš), 1-ї особи множини (dělejme) та 2-ї особи множини (dělejte).

Якщо підмет володіє об'єктом, чеська мова суворо вимагає зворотного займенника svůj (mám rád svou práci) замість můj/jeho.

Прикметники поділяються на тверді (зразок mladý: -ý, -á, -é) та м'які (зразок jarní: -í), що зберігають довге -í в усіх родах.

Префікс ně- утворює неозначені займенники (někdo, něco), а ni- — заперечні, що вимагають обов'язкового заперечення дієслова (nikdo nepřišel).

Дієслова руху утворюють пари: односпрямовані для разового руху (jít, jet) та неодноспрямовані для регулярного/різноспрямованого (chodit, jezdit).

Утворюється конструкцією byl + умовна частка (bych, bys, by) + l-дієприкметник, виражаючи нездійснені умови в минулому.

Чеська мова використовує два типи пасиву: описовий з бути + дієприкметник (dům byl postaven) та зворотний із se (kniha se čte).

Літературні форми, узгоджувані в роді та числі: дієприслівник теперішнього часу (-e/-íc/-íce) та минулого (-v/-vši/-vše).

Усі чеські іменники відмінюються за 14 канонічними зразками (pán, hrad, muž, stroj; žena, růže, píseň, kost; město, moře, kuře, stavení).

Числівники відмінюються за відмінками: dva/dvě зберігає двоїну (dvou, dvěma), а 5–99 мають закінчення -i (pěti, deseti).

Прийменники місцевого відмінка (v, na, o, po, při) виражають місце і тему, а просторові (za, před, pod, nad, mezi) вимагають орудного.

Взаємні дії між суб'єктами виражаються частками se/si та посилюються прислівником navzájem або зворотом jeden druhého.

Підрядні речення вводяться з'ясувальним сполучником že (що), мети aby (щоб) та питальними zda / jestli (чи).

Чеська мова утворює присвійні прикметники від чоловічих імен суфіксом -ův/-ova/-ovo та від жіночих — -in/-ina/-ino (otcův dům, matčina kniha).

Чеська мова характеризується диглосією між літературною нормою (spisovná) та розмовною (obecná) з регулярними змінами (-ý → -ej, -é → -ý, v-).

Відмінювання в чеській супроводжується чергуванням голосних: ů чергується з коротким o (dům → domu, stůl → stolu), а á/í скорочуються.

У минулому часі множини закінчення залежить від роду: -i для чол. істот (studenti psali), -y для неістот/жіночого (ženy/vlaky psaly), -a для середнього (města byla).

Чеські модальні дієслова (muset = мусити, moct = могти, smět = мати дозвіл, chtít = хотіти, mít = мати обов'язок) поєднуються з інфінітивом.

На відміну від англійського зсуву часів, чеська непряма мова зберігає вихідний час висловлювання (Petr řekl, že má čas).

Сербська мова повністю диграфічна: офіційна кирилиця (азбука, 30 літер) та латиниця (абецеда, 30 літер) мають сувору взаємно однозначну відповідність 1:1.

Сербська мова має 7 відмінків: Nominativ (Наз.), Genitiv (Род.), Dativ (Дав.), Akuzativ (Знах.), Vokativ (Клич.), Instrumental (Ор.) та Lokativ (Місц.).

Іменники поділяються на три роди: чоловічий (на приголосний або -о/-е), жіночий (на -а або на приголосний) та середній (на -о або -е).

Початкова словникова форма, що відповідає на питання Ko? (Хто?) та Šta? (Що?), виражаючи підмет та іменну частину присудка.

Відповідає на питання Koga? та Šta?, виражає прямий додаток та напрямок руху з прийменниками u, na, za, kroz.

Відповідає на питання Koga? та Čega?, виражає приналежність, відсутність (nema), кількість і керує прийменниками od, do, iz, bez, kod, pre, posle.

Сербська мова використовує повні наголошені (ja, ti, on...) та короткі клітичні форми (me, te, ga...), природно опускаючи підмет.

Дієслова теперішнього часу поділяються на три основні дієвідміни: -am (čitati), -im (govoriti) та -em (pisati, piti).

Biti має повні (jesam...), короткі (sam, si, je...) та заперечні (nisam...); hteti має повні (hoću...), короткі (ću, ćeš...) та заперечні (neću...).

Заперечення утворюється окремою часткою ne перед дієсловом (ne radim), крім 4 злитих дієслів (nisam, neću, nemam, nemoj), з обов'язковим подвійним запереченням.

Загальні запитання утворюються через Da li + дієслово або дієслово + li (Da li radiš? / Radiš li?); спеціальні — за допомогою ko, šta, gde, kada, zašto, kako.

Сербська розрізняє 3 ступені відстані: ovaj (цей тут, біля мовця), taj (той там, біля співрозмовника) та onaj (он той, далеко від обох).

Присвійні займенники узгоджуються в роді, числі та відмінку з предметом володіння: moj, tvoj, njegov, njen, naš, vaš, njihov.

Числівники 1–4 змінюються за родами та відмінками, вимагаючи паукальних форм, а числа від 5 вимагають родового відмінка множини.

Прийменники родового виражають походження, відсутність і близькість (od, do, iz, bez, kod), а знахідного — мету і напрямок руху (u, na, za, kroz).

Відповідає на питання Kome? та Čemu?, виражає адресата дії, напрямок до мети з k/ka та безособові стани (meni se sviđa).

Вживається виключно з прийменниками (u, na, o, po, pri) для позначення статичного місця (Gde?) та теми мовлення (O čemu?).

Відповідає на питання S kim? та Čime?, виражає знаряддя/транспорт (без прийменника: autom), супровід (з s/sa) та просторові відношення.

Живий відмінок прямого звертання та вітання з характерними закінченнями -e, -u, -o та палаталізацією приголосних (k → č, g → ž).

Основний минулий час, утворений зв'язкою дієслова biti (sam, si, je, smo, ste, su) + дієприкметник на -l (radio, radila, radili).

Утворюється через ću, ćeš, će + інфінітив (Ja ću raditi) або злиту форму на початку речення (radiću, čitaću).

Дієслова з клітикою se, що виражають власне зворотну дію (prati se), взаємність (voleti se) та суто зворотні дієслова (smejati se).

Дієслова утворюють видові пари: недоконаний вид (nesvršeni) для процесу та доконаний (svršeni) для завершеного результату.

Прикметники мають 3 ступені: звичайний (lep), вищий із суфіксами -iji, -ji, -ši (lepši) та найвищий із префіксом naj- (najlepši).

Клітики суворо групуються на 2-й позиції у незмінному порядку: li > bih > ću > давальний > знахідний > se > зв'язка je.

Виражає накази й прохання у 2 ос. одн. (-j, -i), 1 ос. мн. (-jmo, -imo) та 2 ос. мн. (-jte, -ite); заперечення утворює nemoj / nemojte.

Утворюється аористною зв'язкою дієслова biti (bih, bi, bi, bismo, biste, bi) + дієприкметник на -l, виражаючи умову, бажання та ввічливе прохання.

Svoj (svoja, svoje...) є обов'язковим у всіх особах (1, 2, 3), якщо власник збігається з підметом речення.

Якісні прикметники розрізняють коротку невизначену форму (Kakav? dobar) та повну визначену на -i (Koji? dobri).

Утворюються префіксами ne- (neko), ni- (niko), sva- (svako) та i- (iko), розділяючись прийменниками (ni sa kim).

Живий простий минулий час, успадкований із праслов'янської, утворений від доконаних дієслів для вираження динамічної розповідної дії.

Класичний простий минулий час, утворений виключно від недоконаних дієслів (-ah, -aše...) для вираження тривалої фонової дії в минулому.

Утворюється через budem, budeš, bude... + дієприкметник на -l, вживається суворо в підрядних умовах та часу (ako budem imao).

Сербська мова зберігає паукальний синтаксис: числа 2, 3, 4 вимагають закінчення -а (dva studenta), а 5+ вимагають родового множини (pet studenata).

Незмінювані дієприслівникові форми: теперішнього часу на -ći (čitajući = читаючи) та минулого на -vši (pročitavši = прочитавши).

Утворюється поєднанням biti + пасивний дієприкметник на -n / -t (knjiga je pročitana) або зворотним пасивом із se (kuća se gradi).

Іменники поділяються на 3 відміни: I (чол. та сер. з родовим -a), II (жін. та чол. на -а з родовим -e) та III (жін. на приголосний з родовим -i).

Балканістична риса: модальні та вольові конструкції віддають перевагу формі da + теперішній час (Želim da radim) замість інфінітива.

Статичне перебування (Gde?) вимагає місцевого відмінка з u/na та орудного з прийменниками pod, nad, pred, za, među.

Складнопідрядні речення з'єднуються сполучниками з'ясування/мети (da), причини (jer, zato što), умови (ako), допусту (iako) та часу (kad, čim).

Регулярні чергування приголосних: палаталізація (k/g/h → č/ž/š перед -e), сибіляризація (k/g/h → c/z/s перед -i) та йотація (d+j → đ, t+j → ć).

Бігле A з'являється в наз. одн. та род. мн., випадаючи в непрямих відмінках (pas → psa); складотворче R функціонує як голосний (prst, trg).

У складних часах дієприкметник на -l узгоджується в роді та числі: -i для чоловічого (studenti su radili), -e для жіночого (žene su radile), -a для середнього (sela su bila).

Модальні дієслова виражають необхідність (morati), можливість (moći), дозвіл (smeti), бажання (hteti) та обов'язок (trebati), поєднуючись із da + теперішній час.

Непряма мова зберігає вихідний час висловлювання (без зсуву часів), використовуючи da для тверджень та da li для запитань.

Означені артиклі узгоджуються в роді й числі та залежать від початкового звука слова (чол.: il/i, lo/gli, l'/gli; жін.: la/le, l'/le).

Неозначені артиклі називають одиничний неспецифікований предмет: чол. un / uno (перед s+приголосна, z); жін. una / un' (з апострофом перед голосною).

Італійські іменники поділяються на чоловічий і жіночий рід: -o → -i (ragazzo → ragazzi), -a → -e (casa → case) та -e → -i (notte → notti).

Італійська мова — мова з опущенням підмета (pro-drop): займенники (io, tu, lui, lei, noi, voi, loro) вживаються лише для емфази, контрасту чи ввічливості (Lei).

Дієслова теперішнього часу поділяються на 3 дієвідміни: 1-ша (-are: -o, -i, -a, -iamo, -ate, -ano), 2-га (-ere: -o, -i, -e, -iamo, -ete, -ono) та 3-тя (-ire, включно з суфіксом -isc-).

Два фундаментальні неправильні допоміжні дієслова: essere (sono, sei, è, siamo, siete, sono) та avere (ho, hai, ha, abbiamo, avete, hanno з німою h).

Присвійні прикметники обов'язково вживаються з артиклем (il mio libro), крім родичів в однині без означень (mio padre, але i мої fratelli).

9 основних простих прийменників (di, a, da, in, con, su, per, tra/fra) виражають просторові, часові, причинні та присвійні відношення.

Утворюються обов'язковим злиттям простих прийменників (di, a, da, in, su) з означеними артиклями в одне слово (di+il=del, in+la=nella, a+gli=agli).

Просте заперечення будується часткою non перед дієсловом (non parlo); при наявності заперечних слів після дієслова обов'язкове подвійне заперечення (non so niente).

Загальні питання утворюються лише висхідною інтонацією без зміни порядку слів; спеціальні питання використовують chi, che cosa, dove, quando, perché, come, quanto, quale.

Questo (цей/ці) вказує на близький предмет; quello (той/ті) вказує на далекий предмет і копіює форми означеного артикля (quel, quello, quell', quei, quegli).

Основний минулий час, утворений допоміжним дієсловом essere або avere в теперішньому часі + дієприкметник минулого часу (-ato, -uto, -ito).

Перехідні дієслова вимагають avere (без узгодження: ho letto); дієслова руху, стану, зміни та зворотні вимагають essere з обов'язковим узгодженням роду й числа (sono andato/andata, siamo partiti).

Багато базових дієслів мають неправильні дієприкметники (fare → fatto, dire → detto, vedere → visto, scrivere → scritto, prendere → preso, essere → stato).

Простий минулий час, що виражає повторювані звичні дії в минулому, описи фону та фізичні й емоційні стани (-avo, -evo, -ivo).

Passato Prossimo виражає конкретні завершені події; Imperfetto слугує для фонового опису, тривалих процесів та повторюваних звичок.

Утворюються зі зворотними займенниками (mi, ti, si, ci, vi, si). У складних часах обов'язково вимагають essere з узгодженням роду й числа (mi sono svegliato/svegliata).

Прямі займенники (mi, ti, lo, la, ci, vi, li, le). У складних часах з avere форми 3-ї особи (lo, la, li, le) обов'язково узгоджують дієприкметник (l'ho vista, li ho comprati).

Замінюють адресата з прийменником a (A chi? / Кому?): mi, ti, gli (йому), le (їй), Le (Вам), ci, vi, loro (їм). НЕ вимагають узгодження дієприкметника.

Утворюються при поєднанні непрямого займенника з прямим (lo, la, li, le) або ne: mi/ti/ci/vi змінюють -i на -e (me lo, te la), а gli/le зливаються в одне слово (glielo, gliela, gliene).

Багатофункціональна частка: прислівник місця («туди/там»), заміна конструкцій з a/in/su/con («про це/з цим») та дієслово існування esserci (c'è, ci sono).

Замінює кількість («з них/цього»: ne ho due), тему з di («про це»: ne parliamo) або рух звідкись («звідти»: me ne vado). У минулому часі дієприкметник узгоджується з кількістю (ne ho comprate tre).

Порівняння будується з più/meno + di (перед іменниками) або che (перед прикметниками/дієсловами); відносний найвищий ступінь додає артикль (il più bravo); абсолютний — суфікс -issimo (bellissimo).

Dovere (мусити), potere (могти), volere (хотіти) та sapere (вміти) поєднуються з інфінітивом; у складних часах вибір допоміжного залежить від інфінітива (ho dovuto fare vs sono dovuto andare).

Синтетичний майбутній час з наголошеними закінченнями (-rò, -rai, -rà, -remo, -rete, -ranno), що виражає плани, обіцянки та припущення в теперішньому часі.

Утворюється майбутнім часом essere/avere + дієприкметник, виражає дію, що завершиться перед іншою майбутньою подією, або припущення щодо минулого.

Утворюється з основи майбутнього часу + закінчення (-ei, -esti, -ebbe, -emmo, -este, -ebbero), виражає ввічливе прохання (vorrei), гіпотези, поради та непідтверджені новини.

Утворюється через condizionale presente дієслів essere/avere + дієприкметник, виражає нездійснені наміри в минулому та майбутнє в минулому.

Накази для tu (-are → -a: parla!; -ere/-ire → -i: scrivi!), noi (-iamo), voi (-ate, -ete, -ite); заперечення для tu утворюється через non + інфінітив (non parlare!).

Ввічливий імператив (Lei) запозичує форми congiuntivo (-are → -i: parli!; -ere/-ire → -a: prenda!), ставлячи займенники ПЕРЕД дієсловом (mi dica, lo prenda), на відміну від прямого імперативу (dimmi, prendilo).

Утворюється перехресними голосними: 1-ша дієвідміна (-are) приймає -i (-i, -i, -i, -iamo, -iate, -ino), а 2-га та 3-тя (-ere/-ire) приймають -a (-a, -a, -a, -iamo, -iate, -ano).

Congiuntivo вводиться дієсловами думки (penso che), почуттів (sono felice che), сумніву (dubito che), бажання (voglio che), безособовими зворотами (è necessario che) та сполучниками (prima che, benché).

Утворюється через congiuntivo presente допоміжного essere/avere + дієприкметник, виражає завершену дію, що передує головному реченню (думаю, що він уже приїхав).

Утворюється через imperfetto допоміжного essere/avere + дієприкметник, виражає дію, що відбулася раніше за іншу подію в минулому.

Che незмінне для підмета й прямого додатка (який/що); cui вживається після будь-яких прийменників (di cui, a cui); il quale (la quale, i quali, le quali) змінюється за родами й числами.

Утворюється суфіксами з подвійною -ss- (-assi, -essi, -issi), виражає одночасність у минулому (pensavo che studiasse) або умову після se (якби я міг).

Утворюється через congiuntivo imperfetto допоміжного essere/avere + дієприкметник, виражає передування в минулому або нереальну умову (se fossi stato lì).

Матриця узгодження часів: теперішній час головного речення вимагає Congiuntivo presente (одночасність) або passato (передування); минулий час вимагає Congiuntivo imperfetto або trapassato.

Умовні речення діляться на 3 типи: 1 тип Реальність (se studi, passi), 2 тип Можливість (se studiassi, passeresti), 3 тип Нереальність у минулому (se avessi studiato, avresti passato).

Пасивний стан утворюється з essere (усі часи), venire (тільки прості часи) або andare (виражає необхідність: va fatto) + дієприкметник, узгоджений з підметом.

Si impersonale вживає дієслово 3-ї особи однини для узагальненого суб'єкта (in Italia si mangia bene); si passivante узгоджується в числі з іменником (qui si vendono libri).

Герундій закінчується на -ando (-are) або -endo (-ere/-ire); у сполученні зі stare (sto leggendo, stavo dormendo) позначає дію в момент мовлення.

При поєднанні дієслова з інфінітивом використовується конкретний прийменник: A (cominciare a, imparare a, riuscire a) або DI (decidere di, finire di, cercare di, sperare di).

Перехід у непряму мову після дієслова в минулому часі вимагає зсуву часів: Presente → Imperfetto, Passato Prossimo → Trapassato Prossimo, Futuro → Condizionale Passato.

Сучасна словацька мова має шість граматичних відмінків (називний, родовий, давальний, знахідний, місцевий, орудний); кличний відмінок відсутній.

Початкова словникова форма, що відповідає на питання Kto? Čo? (Хто? Що?), позначає підмет і слугує для безпосереднього звертання.

Відповідає на питання Koho? Čoho?, позначає приналежність, кількість (від 5), відсутність та вживається з прийменниками od, do, z, bez, u, počas.

Відповідає на питання Koho? Čo?, позначає прямий додаток; істоти чоловічого роду збігаються з родовим (-a), а неістоти — з називним.

Усі словацькі іменники поділяються на чоловічий (істоти/неістоти), жіночий та середній рід, що визначає відмінювання та узгодження.

Закінчення множини залежать від роду: істоти чол. -i/-ia/-ovia (chlapci, bratia); неістоти й жін. -y/-e; сер. рід -a/-ia (mestá, dievčatá).

Словацька мова — мова типу pro-drop: особові займенники (ja, ty, on, ona, ono, my, vy, oni, ony) опускаються, оскільки особові закінчення дієслів чіткі.

Дієслова поділяються на 4 класи за закінченням 1-ї особи: -ám (čítať), -em (písať), -ím (robiť), -ujem (pracovať).

Неправильне дієслово-зв'язка та допоміжне: som, si, je, sme, ste, sú; заперечується окремою часткою nie: nie som, nie si, nie je, nie sme, nie ste, nie sú.

Утворюється префіксом ne-, що пишеться разом із дієсловом (не знаю = neviem); обов'язкове подвійне заперечення (ніхто нічого не знає = nikto nič nevie).

Загальні питання формуються інтонацією або часткою či; спеціальні використовують kto, čo, kde, kam, kedy, prečo, ako, koľko, aký, ktorý.

Кількісні числівники: jeden (1), dva/dve (2), tri (3), štyri (4), päť (5), desať (10), sto (100). Числівники 1-4 узгоджуються в називному, від 5 вимагають родового відмінка.

Присвійні займенники: môj, tvoj, náš, váš, svoj (відмінювані); jeho та ich (незмінні); jej (відмінюється як cudzí).

Вказівні займенники: ten, tá, to, tí (чол. істоти мн.), tie (неістоти/жін./сер. мн.); tento/táto/toto (цей), tamten (той).

Прийменники суворо вимагають відмінків: Родовий (od, do, z, bez, u), Давальний (k/ku, proti), Знахідний (pre, cez), Місцевий (v, na, o, po, pri), Орудний (s/so, pod, za).

Відповідає на питання Komu? Čomu?, вказує на адресата, безособові стани (je mi teplo) та вживається з прийменниками k/ku, proti, vďaka, napriek.

Відповідає на питання O kom? O čom?, вживається виключно з прийменниками v/vo (у/в), na (на), o (про), po (після/по), pri (при/біля).

Відповідає на питання S kým? Čím?, позначає знаряддя (písať perom), транспорт (іsť autom), супровід із s/so та просторові прийменники pod, nad, za, pred, medzi.

Утворюється з l-дієприкметника (-l, -la, -lo, -li) та допоміжного дієслова byť у 1 та 2 особах (čítal som, čítali sme); у 3 особі зв'язки немає (on čítal).

Дієслова утворюють видові пари: недоконаний (процес, тривалість: читати = čítať) та доконаний (результат: прочитати = prečítať).

Утворюються зі зворотними частками sa (знахідний: učiť sa, сміятися) або si (давальний: kúpiť si, myslieť si), що займають другу позицію в реченні.

Три ступені: звичайний (pekný), вищий (-ší/-ejší: novší; відмінюється як cudzí) та найвищий (префікс naj-: найновіший = najnovší). Винятки: dobrý -> lepší, zlý -> horší, veľký -> väčší, malý -> menší.

У літературній словацькій мові кличний відмінок повністю злився з називним; звертання виражається виключно називним відмінком (Pán učiteľ!, Peter!).

Золоте правило словацької мови: два довгі склади підряд (довгі голосні або дифтонги ia, ie, iu, ô) заборонені; другий склад автоматично скорочується.

Поєднуються з інфінітивом: chcieť (хотіти), môcť (могти), musieť (мусити), vedieť (вміти), smieť (мати дозвіл).

Недоконаний вид утворює складений майбутній час: budem/budeš/bude/budeme/budete/budú + інфінітив (budem читати); доконаний вид — простими формами (напишу = napíšem).

Формується для 2 ос. одн. (čítaj, píš, rob), 1 ос. мн. (-me: čítajme, robme) та 2 ос. мн. (-te: čítajte, robte); для 3 особи вживається частка nech.

Прислівники утворюються суфіксами -o (rýchlo), -e (dobre, pekne) або -y (po slovensky); ступені порівняння: -šie/-ejšie та префікс naj- (краще = lepšie, найкраще = najlepšie).

Неозначені утворюються префіксом nie- (niekto, niečo, niekde) або суфіксом -si (ktosi); заперечні — префіксом ni- (nikto, nič, nikde) та вимагають подвійного заперечення.

Словацька мова має чотири дифтонги: ia, ie, iu та ô (вимовляється як [уо]); вони функціонують як довгі склади та підпорядковуються ритмічному закону.

Утворюється поєднанням l-дієприкметника, частки by та допоміжного byť у 1 та 2 особах (čítal by som, čítali by sme); у 3 особі зв'язки немає (on by čítal).

Виражає нездійсненну дію в минулому: bol/bola + by + допоміжне byť + дієприкметник на -l основного дієслова (bol by som зробив, bol by прийшов).

Дієслова руху поділяються на односпрямовані (ísť, niesť, viesť, letieť) та неодноспрямовані/багаторазові (chodiť, nosiť, vodiť, lietať).

Безнаголошені енклітики групуються строго на другій позиції за порядком: 1. зв'язка byť / by, 2. sa/si, 3. давальний займенник (mi/ti/mu), 4. знахідний займенник (ma/ťa/ho).

Виражається двома шляхами: 1. Зворотний пасив із sa (*Будинок будується = Dom sa stavia*), 2. Описовий пасив *byť* + пасивний дієприкметник на -ný/-tý (*Kniha bola napísaná*).

Числівники відмінюються (dva/dvoch, päť/piatich); 1 вимагає наз. одн., 2-4 — наз. мн., від 5 — род. мн. із дієсловом у сер. роді одн. (prišlo päť študentov).

Поділяються на 4 основні парадигми: істоти chlap (на приголосний) та hrdina (на -a); неістоти dub (твердий приголосний) та stroj (м'який приголосний).

Поділяються на 4 основні парадигми: žena (на -a після твердого), ulica (на -a після м'якого), dlaň (на приголосний, мн. -e) та kosť (на приголосний, мн. -i).

Поділяються на 4 парадигми: mesto (на -o, мн. -á/-a), srdce (на -e, мн. -ia), vysvedčenie (на -ie, мн. -ia), dievča (молоді істоти на -a/-ä).

Прикметники поділяються на 3 моделі: твердий pekný (-ý/-á/-é; діє ритмічний закон), м'який cudzí (-í/-ia/-ie; вищий ступінь) та присвійний otcov/matkin (-ov/-in).

Означальні підрядні речення вводяться відносними займенниками: ktorý (який / котрий), kto (хто), čo (що), aký (який), čí (чий).

У словацькій мові немає правила зсуву часів: у непрямій мові зі сполучником že зберігається той самий час, що й у прямій мові (Peter сказав, що працює = Peter povedal, že pracuje).

Незмінна форма дієслова, що позначає супутню одночасну дію того самого підмета; утворюється суфіксами -úc/-uc (idúc) або -iac/-ac (robiac, стоячи = stojac).

Активні дієприкметники мають закінчення -úci/-iaci (pracujúci; відмінювання cudzí); пасивні — на -ný/-tý (napísaný, otvorený; відмінювання pekný).

З'єднують підрядні речення: že (що), aby (щоб + минулий час), ak/keby (якщо/якби), pretože/lebo (тому що), hoci/aj keď (хоча), kým (поки).

Іменники поділяються на три граматичні роди: чоловічий (на приголосний/-й), жіночий (на -а/-я або ь) та середній (на -о/-е/-я).

Множина іменників твориться за допомогою закінчень: -и (тверда група), -і/-ї (м'яка група), -а/-я (середній рід).

Особові займенники (я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони) відмінюються за сімома відмінками і вказують на особу та число.

Називний відмінок — початкова словникова форма іменника, яка виконує роль підмета і відповідає на питання 'хто?' або 'що?'.

Родовий відмінок виражає приналежність, заперечення (немає), кількість після числівників і вживається з прийменниками до, біля, без, від, для.

Знахідний відмінок позначає прямий додаток при перехідних дієсловах; назви істот збігаються з родовим, назви неістот — з називним.

Давальний відмінок позначає адресата дії (кому? чому?) з типовими закінченнями чоловічого роду -ові/-еві або -у/-ю.

Орудний відмінок позначає знаряддя дії (чим?), спільність (з прийменником з/із), професію/стан (бути лікарем) та просторові прийменники над, під, перед, за.

Місцевий відмінок відповідає на питання 'де?' або 'на кому/чому?', завжди вживається з прийменниками (в/у, на, по, при) та супроводжується чергуванням приголосних.

Кличний відмінок використовується для прямого звертання до особи чи предмета і має закінчення -е/-є, -у/-ю, -о.

Дієслова І дієвідміни мають тематичну голосну -е- (-є-) у 3-й особі однини та закінчення -уть/-ють у 3-й особі множини (читає, читають).

Дієслова ІІ дієвідміни мають тематичну голосну -и- (-ї-) у 3-й особі однини та закінчення -ать/-ять у 3-й особі множини (говорить, говорять).

Питальні слова включають відмінювані займенники (хто, що, який, чий, котрий) та питальні прислівники (де, куди, коли, як, чому).

Заперечення дієслів утворюється часткою 'не' (пишеться окремо); відсутність предмета чи особи виражається словом 'немає' (нема) з родовим відмінком.

Присвійні займенники (мій, твій, наш, ваш, свій) узгоджуються з іменником у роді, числі та відмінку; форми 3-ї особи — його, її, їхній.

Вказівні займенники вказують на близькі предмети (цей, ця, це, ці), віддалені предмети (той, та, те, ті) та якість (такий).

Прикметники узгоджуються з іменниками у роді, числі та відмінку, поділяючись на тверду (-ий, -а, -е, -і) та м'яку (-ій, -я, -є, -і) групи.

Кількісні числівники (1–20) керують формами іменників (2, 3, 4 — наз. відм. множини; 5+ — род. відм. множини), а порядкові відмінюються як прикметники.

Апостроф (') вказує на роздільну тверду вимову губних приголосних (б, п, в, м, ф) та 'р' перед йотованими я, ю, є, ї (п'ять, м'ясо, з'їсти).

Українська мова розрізняє гортанний щілинний звук 'г' [ɦ] та дзвінкий зімкнений 'ґ' [ɡ] (ґанок, ґрунт, ґудзик).

Вираження часу (о котрій годині? о п'ятій), днів тижня з прийменником 'у/в' + знахідний відмінок (у понеділок) та прислівників часу.

Минулий час утворюється від основи інфінітива за допомогою суфіксів роду та числа: -в (або нульовий) — ч.р., -ла — ж.р., -ло — с.р., -ли — мн.

Складений майбутній час твориться поєднанням особових форм дієслова 'бути' (буду, будеш, буде, будемо, будете, будуть) з інфінітивом недоконаного виду.

Унікальна синтетична форма майбутнього часу твориться додаванням скорочених особових закінчень (-му, -меш, -ме, -мемо, -мете, -муть) до інфінітива (робитиму).

Дієслова утворюють видові пари: недоконаний вид виражає процес або повторюваність (писати), доконаний — результат або завершеність (написати).

Наказовий спосіб виражає наказ або прохання у формах 2-ї особи однини (-и, -ь, -й), 1-ї особи множини (-імо, -ьмо, -ймо) та 2-ї особи множини (-іть, -ьте, -йте).

Дієслова руху поділяються на односпрямовані (іти, їхати, бігти — рух в один бік у момент мовлення) та неодноспрямовані/повторювані (ходити, їздити, бігати).

Зворотні дієслова мають частку -ся (або -сь після голосних), виражаючи дію на самого себе, взаємність, стан або пасивність.

Вищий ступінь утворюється суфіксами -іш-/-ш- (новіший, вищий) або словами 'більш/менш'; найвищий — префіксом най- (найкращий, найвищий).

Прийменники вимагають певних відмінків: родового (до, від, без, для), давального (завдяки, всупереч), знахідного (про, крізь), орудного (над, під, з), місцевого (в, на, при).

Умовний спосіб виражає можливу, бажану або гіпотетичну дію: форма минулого часу дієслова + частка 'б' (після голосних) або 'би' (після приголосних).

Кількісно-віддільний родовий відмінок позначає частину від цілого, речовину або матеріал (випити води, насипати цукру, купити хліба).

Дієприкметники поєднують ознаки дієслова та прикметника; пасивні дієприкметники на -ний/-тий (написаний, закритий) є основними, тоді як активні форми на -чий обмежені.

Дієприслівники означають додаткову дію при основному дієслові: недоконаний вид має суфікси -учи/-ючи, -ачи/-ячи (читаючи), доконаний — -ши/-вши (написавши).

Віддієслівні іменники виражають процес, опредмечену дію чи поняття за допомогою суфіксів середнього роду -ння (навчання) та -ття (життя) з подовженням приголосних.

Сполучники з'єднують однорідні члени та рівноправні частини (і/й, та, але, проте, або) або підпорядковують підрядні речення (бо, тому що, якби, щоб, хоч).

Непряма мова передає чуже висловлювання підрядним реченням за допомогою сполучників 'що', 'щоб' (наказ/прохання) та частки 'чи' (запитання) зі зміною займенників.

Безособові речення передають стан, необхідність, можливість або результат без граматичного підмета: слова треба, можна, слід, варто + давальний відмінок, або предикативні форми на -но/-то.

У складних (50–80: відмінюється лише друга частина; 200–900: відмінюються обидві частини) та складених числівниках відмінюється кожне окреме слово.

Збірні числівники (двоє, троє, четверо... десятеро, обидва) позначають кількість як неподільну сукупність і поєднуються з істотами чол. роду, назвами малят та іменниками pluralia tantum.

Українська мова віддає перевагу активним зворотам або безособовим формам на -но/-то (будинок збудовано) перед неприродними пасивами на -ся з орудним діяча.

Порядок слів є вільним і гнучким: нейтральним є SVO (підмет-присудок-додаток), а нове комунікативне ядро (рема) виноситься на кінець речення.

Префікси змінюють не лише вид дієслова, а й утворюють нові лексичні значення: писати → написати, переписати (наново), підписати (поставити підпис), описати, дописати.

Закони милозвучності регулюють чергування прийменників та початкових звуків: 'у/і' вживаються між приголосними (був у лісі), 'в/й' — після голосних (була в лісі).

Підрядні означальні речення пояснюють іменник головної частини за допомогою сполучних слів 'який' (узгоджується в роді та числі, відмінок за роллю в підрядному), 'котрий' або 'що'.

У німецьких головних реченнях відмінюване дієслово завжди займає друге місце.

У німецьких підрядних реченнях відмінюване дієслово завжди відправляється в самий кінець.

Сполучники "weil" (тому що) та "dass" (що) вводять підрядні речення, відправляючи дієслово в кінець.

Означені артиклі (der, die, das) вказують на конкретні іменники і відмінюються за родами, числами та відмінками.

Неозначені артиклі (ein, eine) супроводжують неконкретні іменники або предмети, що згадуються вперше.

Називний відмінок — це базова форма іменника, яка використовується для підмета в реченні.

Знахідний відмінок використовується для прямого додатка, на який безпосередньо переходить дія дієслова.

Давальний відмінок використовується для непрямого додатка, який позначає адресата дії.

Родовий відмінок використовується для вираження приналежності, спорідненості або після особливих прийменників.

Означені артиклі вказують на конкретний рід, число та відмінок німецького іменника.

Perfekt — це минулий розмовний час, що утворюється за допомогою допоміжного дієслова та дієприкметника.

Präteritum — це простий минулий час, який використовується переважно на письмі та в розповідях.

Konjunktiv II — це спосіб дієслова, що виражає бажання, гіпотетичні ситуації, мрії або ввічливі прохання.

Модальні дієслова виражають можливість, необхідність, дозвіл або бажання, змінюючи значення головного дієслова.

Відокремлювані дієслова складаються з префікса, який відокремлюється та переноситься в кінець речення в простих часах.

Відмінювання прикметників — це зміна закінчень прикметників перед іменником для узгодження з його родом, відмінком та типом артикля.

Прийменники подвійного керування вимагають знахідного відмінка при русі/напрямку та давального при місцезнаходженні.

Кон'юнктив I — це спосіб у німецькій мові, який використовується для передачі непрямої мови.

Пасивний стан зміщує фокус речення з виконавця дії на саму дію або її об'єкт.

Означальні підрядні речення надають додаткову інформацію про іменник або займенник у головному реченні.

Зворотні дієслова — це дієслова, у яких підмет і додаток збігаються, що вимагає зворотного займенника.

Порівняння прикметників у німецькій мові включає утворення вищого (Komparativ) та найвищого (Superlativ) ступенів.

Наказовий спосіб використовується для висловлення наказів, інструкцій, прохань або попереджень.

Futur I використовується для майбутніх дій або припущень, а Futur II описує дії, завершені в майбутньому.

Прийменники аккузатива — це німецькі прийменники, які завжди вимагають після себе знахідного відмінка.

Плюсквамперфект — це давноминулий час, що використовується для опису дії, яка відбулася раніше за іншу минулу дію.

N-відмінювання — це правило, за яким група іменників чоловічого роду отримує закінчення '-n' або '-en' у всіх відмінках, крім називного.

Двопадежні прийменники вимагають знахідного відмінка при русі до мети і давального при знаходженні на місці.

Кон'юнктив минулого часу виражає нереальні дії в минулому або передає непряму мову про минуле.

Непряма мова використовується для передачі тверджень, запитань або наказів іншої особи.

Часові сполучники вводять підрядні речення часу, що описують час виконання подій.

Підрядні речення причини висловлюють причину події за допомогою сполучників 'weil', 'da' або 'denn'.

Підрядні речення мети виражають мету або намір за допомогою 'damit' або інфінітивного звороту 'um...zu'.

Субстантивовані прикметники функціонують як іменники, але зберігають свої прикметникові закінчення.

Порядкові числівники позначають місце в послідовності та відмінюються як прикметники.

Модальні частки — це неперекладні слова, що використовуються в мовленні для вираження емоцій або ставлення.

Прийменники родового відмінка вимагають після себе обов'язкового вживання генітива.

Правило порядку обставин у реченні: час, причина, спосіб дії, місце.

Дієслова, що вимагають використання певного прийменника та відмінка (знахідного або давального).

Різниця між 'kein' (заперечення іменників з неозначеним або нульовим артиклем) та 'nicht' (заперечення дієслів, прикметників).

Слова, що починаються на 'W', які використовуються для побудови відкритих питань.

Слова, що вказують на приналежність і замінюють артикль перед іменником.

Сполучники, що складаються з двох частин і з'єднують речення або члени речення.

Слова, які пояснюють дієслова, прикметники або інші прислівники, позначаючи час, місце, спосіб дії.

Структура та прийменники, що використовуються для вираження часу, днів, дат і тривалості.

Підрядні речення, що виражають поступку або несподівану суперечність, які зазвичай вводяться сполучником 'obwohl'.

Час для вираження дії, яка завершиться до певного моменту в майбутньому, або припущення про минуле.

Модальні дієслова в минулому часі (Präteritum) виражають минулі здібності, дозволи або обов'язки.

Інфінітивні звороти з "zu" пов'язують другорядне дієслово в початковій формі з головним реченням.

Порядок слів у німецьких питаннях залежить від того, є питання загальним (так/ні) чи спеціальним.

Локальні прийменники описують, де хтось або щось перебуває чи куди прямує.

Закінчення прикметників у німецькій мові змінюються залежно від відмінка, роду та типу артикля перед ними.

Partizip I виражає поточні активні процеси, тоді як Partizip II використовується для завершених дій та пасиву.

Конструкція, що використовується для вираження пасивної дії у поєднанні з необхідністю, можливістю або дозволом.

Займенники, які використовуються для введення означальних підрядних речень, що надають інформацію про іменник.

Процес перетворення інших частин мови, таких як дієслова або прикметники, на іменники.

Перенесення підмета за дієслово, коли інший елемент займає першу позицію в реченні.

Спосіб дієслова, що використовується в німецькій мові для об'єктивної передачі непрямої мови та цитат.

Непрямі запитання — це підрядні речення, що вводяться сполучником 'ob' або питальним словом, з дієсловом у кінці.

Підсумок закінчень прикметників у німецькій мові залежно від попереднього артикля.

Німецькі прикметники та прислівники, які мають неправильні ступені порівняння, такі як gut, viel та gern.

Як утворювати німецький передминулий час за допомогою минулих форм haben/sein та Partizip II.

Прийменники, які завжди вимагають після себе вживання давального відмінка (Dativ).

Граматичне правило в німецькій мові, згідно з яким іменники чоловічого та середнього роду отримують закінчення -s або -es у родовому відмінку.

Утворення форм теперішнього часу дієслова шляхом додавання закінчень (-e, -st, -t, -en, -t, -en) до основи.

Займенники, що використовуються зі зворотними дієсловами та вказують назад на підмет (наприклад, mich, mir, sich).

Дієслова, що змінюють кореневу голосну в минулому часі (Präteritum) та дієприкметнику минулого часу (Partizip II).

Порядок слів в іспанській мові вільний, хоча SVO залишається стандартним шаблоном.

Основні іспанські прийменники для вираження напрямку, походження, володіння та місця.

Означені артиклі (el, la, los, las) супроводжують конкретні іменники і узгоджуються в роді та числі.

Неозначені артиклі (un, una, unos, unas) використовуються з неозначеними або вперше згадуваними іменниками.

Condicional Compuesto описує гіпотетичні дії в минулому, які б відбулися за певних умов.

Умовний спосіб Subjuntivo слугує для вираження сумнівів, бажань, емоцій, непевности чи гіпотетичних ситуацій.

Por та para — два іспанські прийменники, які перекладаються як «для/за», но мають чіткі відмінності у вживанні.

Pretérito використовується для завершених дій у минулому, а imperfecto — для описів та регулярних дій.

Наказовий спосіб в іспанській мові використовується для висловлення наказів, прохань або порад.

Умовний спосіб використовується для вираження гіпотетичних дій, ввічливих прохань або майбутнього в минулому.

Герундій в іспанській мові — це невідмінювана форма дієслова, що позначає тривалу дію (аналог англійського закінчення '-ing').

Ser використовується для постійних або невід'ємних якостей, а estar — для тимчасових станів та місцезнаходження.

Об'єктні займенники замінюють прямі та непрямі додатки, змінюючи позицію залежно від структури дієслова.

Зворотні дієслова — це дієслова, у яких підмет виконує та приймає дію, з зворотними займенниками.

Ступені порівняння виражають нерівність за допомогою 'más/menos...que' або рівність за допомогою 'tan...como'.

Минулий час для опису завершених дій, що мають зв'язок із теперішнім.

Слова для зв'язку речень, що відсилають до раніше згаданого іменника.

Правила, що регулюють наголос у словах та використання письмового знака наголосу (тільди).

Утворення та використання кількісних і порядкових числівників в іспанській мові.

Восео — це використання займенника «vos» замість «tú» у другій особі однини.

Дієслівна перифраза — це поєднання особового допоміжного дієслова з неособовою формою дієслова.

Диакритичний наголос — це письмовий знак наголосу, який використовується для розрізнення слів, що пишуться однаково, але мають різне значення.

Імперфект суб'юнктива використовується для вираження минулих сумнівів, бажань, емоцій або гіпотетичних ситуацій.

Правила та закінчення, що використовуються для утворення минулого умовного способу від третьої особи множини минулого закінченого часу.

Грамматичний стан, що використовується для фокусування на дії або об'єкті, який отримує дію, а не на виконавці.

Граматичні структури, що поєднують допоміжні дієслова з інфінітивами для вираження необхідності чи обов'язку.

Займенники, які використовуються зі зворотними дієсловами, щоб показати, що підмет виконує дію на самого себе.

Простий майбутній час в іспанській мові, який використовується для майбутніх дій, прогнозів та вираження ймовірності.

Заперечний наказовий спосіб використовується для заборони дій і утворюється за допомогою форм Present Subjunctive.

Складний минулий час, що використовується для опису дій у минулому, які пов'язані з теперішнім.

Використання прямих та непрямих об'єктних займенників разом у реченні та їхній правильний порядок.

Минулий простий час, що використовується для вираження завершених дій у минулому в конкретний момент часу.

Минулий незавершений час, що використовується для опису повторюваних дій, станів або тривалих ситуацій у минулому.

Спосіб, що використовується для вираження бажань, сумнівів, емоцій, можливостей та суб'єктивних ситуацій у теперішньому часі.

Передминулий час, який використовується для опису дій, що відбулися перед іншою дією в минулому.

Майбутній доконаний час, що використовується для опису дій, які завершаться до певного моменту в майбутньому.

Дієприкметники минулого часу, які утворюються не за стандартними правилами -ado / -ido (наприклад, hecho, escrito, visto).

Дієслова, у яких змінюється кореневий голосний у теперішньому часі в усіх особах, крім nosotros/vosotros.

Ключові прийменники для вираження напрямку, походження та мети: hacia (до/в напрямку), desde (від/з), hasta (до).

Дієслова, які відмінюються правильно в усіх формах теперішнього часу, крім першої особи однини (yo).

Дієслова, що мають неправильну основу та закінчення в минулому часі Pretérito Indefinido.

Дієслова, які відмінюються не за правилами в умовному способі теперішнього часу.

Особливі форми особових займенників, що вживаються після прийменників (наприклад, para mí, conmigo).

Дієслова, що вимагають після себе певного прийменника перед додатком (наприклад, soñar con, pensar en).

Дієслова, які використовують неправильну основу в майбутньому часі Futuro Simple, зберігаючи стандартні закінчення.

Дієслівна конструкція, що використовується для опису дій, які відбуваються безпосередньо в момент мовлення.

Правила передачі чужої мови без використання дослівного цитування.

Конструкції речень, що виражають реальні або гіпотетичні умови за допомогою сполучника "si" (якщо).

Складний минулий час умовного способу, що виражає гіпотетичні дії в минулому або жалі.

Прислівники, що утворюються шляхом додавання суфікса "-mente" до форми жіночого роду прикметників в однині.

Дієслова почуттів та ставлення, в яких граматичним підметом виступає джерело почуття.

Сполучники для зв'язку підрядного речення з головним, що встановлюють відносини часу, причини або умови.

Порядок слів у польській мові вільний, хоча SVO є стандартним.

Польські прийменники місця виражають знаходження і вимагають певних відмінків (Locativ, Accusativ тощо).

Польські прийменники часу вказують, коли відбуваються події.

На відміну від німецької чи англійської, у польській мові немає артиклів.

Давноминулий час — архаїчний час у польській мові для вказівки на дію, що передувала іншій минулій події.

Вид дієслова в польській мові вказує, чи дія є завершеною (доконаний вид), чи вона триває (недоконаний).

Відмінювання іменників у польській мові полягає в зміні закінчень у межах семи граматичних відмінків.

Наказовий спосіб у польській мові виражає накази, прохання, заборони або поради.

Ступені порівняння прикметників у польській мові включають вищий та найвищий ступені.

Майбутній час у польській мові має прості та складні форми залежно від виду дієслова.

Умовний спосіб виражає гіпотетичні ситуації, бажання або прохання за допомогою частки 'by'.

Числівники в польській мові виражають кількість або порядок і відмінюються за родами, відмінками та типами іменників.

Присвійні займенники вказують на приналежність і відмінюються як прикметники, узгоджуючись із родом, числом та відмінком предмета.

Незмінні слова, що виражають просторові, часові або логічні зв'язки та вимагають певних відмінків.

Поділ іменників на чоловічий, жіночий та середній рід, що визначає узгодження прикметників.

Займенники, що замінюють іменники для вказівки на людей або предмети, та їх відмінювання.

Польські дієслова утворюють видові пари, відрізняючи незавершені дії (недоконаний вид) від завершених результатів (доконаний).

Орудний відмінок описує знаряддя дії, професії, національності, транспортні засоби та вживається з деякими прийменниками.

Місцевий відмінок використовується виключно після прийменників для позначення статичного розташування або теми розмови.

Граматичні правила утворення наказів та прохань у польській мові для різних осіб.

Прикметникові числівники, що виражають порядок або позицію і відмінюються як прикметники за родами, числами та відмінками.

Стан, що використовується для виділення отримувача дії за допомогою форм 'być' або 'zostać' із пасивними дієприкметниками.

Займенники на кшталт 'który', що використовуються для зв'язку означальних підрядних речень із головним і відмінюються за родом, числом та відмінком.

Минулий час у польській мові, в якому дієслова відмінюються за особами, числами та родами.

Як польські прийменники керують відмінками іменників (родовий, знахідний, орудний, місцевий).

Найвищий ступінь порівняння у польській мові утворюється шляхом додавання префікса «naj-» до порівняльного ступеня.

Родовий відмінок використовується для заперечення, приналежності, кількості та після певних прийменників.

Відмінювання польських дієслів теперішнього часу, яке поділяється на три основні групи за особовими закінченнями.

Форми минулого часу польських дієслів, які відображають особу, число та граматичний рід.

Відмінок, який використовується для позначення непрямого додатка і відповідає на питання «кому?», «чому?» (komu, czemu).

Відмінок, який використовується для прямого додатка і відповідає на питання «kogo?», «co?» (кого, що).

Відмінок, який використовується для безпосереднього звертання до когось або привернення уваги.

Допоміжне дієслово-зв'язка «być», необхідне для побудови більшості польських речень.

Особливі закінчення іменників та прикметників у називному відмінку множини для людей чоловічої статі.

Чотири основні групи дієвідмінювання польських дієслів, що визначаються за закінченнями 1-ї та 2-ї особи однини.

Три основні польські прийменники та відмінки, якими вони керують: z (з/зі), do (до/в), w (в/у).

Популярні прийменники, що вимагають родового відмінка (Dopełniacz) у польській: od (від/з), dla (для), bez (без).

Різниця в польській між одноразовим рухом в одному напрямку (iść, jechać) та регулярним або різноспрямованим рухом (chodzić, jeździć).

Особливості відмінювання популярного дієслова 'chcieć' (хотіти) в теперішньому та минулому часах.

Форми відмінювання найважливішого польського дієслова 'mieć' (мати) в теперішньому та минулому часах.

Майбутній час, що утворюється за допомогою майбутніх форм дієслова 'być' та інфінітива або форми минулого часу на -ł.

Початковий відмінок, що використовується для підмета в реченні і відповідає на питання «kto? co?».

Синтаксичні конструкції для передачі чужих висловлювань, запитань або наказів у польській мові.

Умовні конструкції в польській мові, що виражають реальні або нереальні умови за допомогою частки "by".

Неособові форми дієслова, що виступають у ролі прикметників або прислівників, які поділяються на дієприкметники та дієприслівники.

Особливі форми числівників для позначення груп дітей, дитинчат тварин або предметів, що мають лише форму множини.

Вимога дієслів сполучатися з іменниками в строго визначених граматичних відмінках.

Займенники, що використовуються для побудови запитань і змінюються за родами, числами та відмінками.

Японські речення суворо завершуються дієсловом, дотримуючись структури Підмет-Додаток-Дієслово (SOV).

Частки "e" (へ) та "ni" (に) показують рух у напрямку до місця або цілі.

Частки "kara" (від / з) та "made" (до) позначають межі у часі або просторі.

Форми "de wa arimasen deshita" та "masen deshita" переводять іменники та дієслова в минулий заперечний час.

Te-форма — це універсальна форма японського дієслова, яка використовується для зв'язку дій або ввічливих прохань.

Кейго — це система ввічливого мовлення в японській мові, що відображає соціальний статус та повагу.

Частки 'ni' та 'de' використовуються в японській для позначення місця, часу, мети та засобів дії.

Японські прикметники поділяються на дві групи (i-прикметники та Na-прикметники), які відмінюються по-різному.

Sonkeigo — це шанобливий японський стиль мовлення, який використовується для опису дій старших за статусом.

Лічильні суфікси — це закінчення, що додаються до чисел для підрахунку предметів залежно від їхньої форми, розміру або типу.

Дієслівна форма, що виражає дію в процесі (тривалу) або тривалий стан як результат попередньої дії.

Неформальна форма минулого часу дієслів, яка також використовується у багатьох граматичних конструкціях.

Частки «wa» (маркер теми) та «ga» (маркер підмета) розділяють загальну тему речення та конкретний підмет.

Японські дієслова поділяються на три групи залежно від словникової форми, що визначає спосіб їх відмінювання.

Те-форма японських дієслів використовується для зв'язку речень, висловлення прохань, позначення тривалої дії та дозволів.

Дієвідмінювання дієслова, що використовується для вираження здатності або можливості виконати дію.

Дієвідмінювання, що використовуються для вираження гіпотетичних умов або часової послідовності («якщо» / «коли»).

Форма дієслова, коли підмет є отримувачем дії, часто виражаючи незручність або страждання.

Дієвідмінювання дієслова, що виражає намір, пропозицію або запрошення до спільної дії («давай(те)...»).

Різниця між шанобливою мовою (сонкейго) для вираження поваги до інших та скромною мовою (кендзього) для приниження себе.

Різниця між дієсловами «naru» (ставати, природна зміна) та «suru» (робити/вибирати, активне рішення).

Багатофункціональна частка «no», що використовується для зв'язку іменників, вираження приналежності та номіналізації.

Система вказівних слів, заснована на відстані: «ko» (близько до мовця), «so» (близько до слухача), «a» (далеко від обох), «do» (питання).

Граматичні правила відмінювання дієслів 1-ї, 2-ї та 3-ї групи японської мови в сполучну форму на -te.

Ввічливе закінчення дієслова теперішнього часу, що виражає повагу до співрозмовника.

Базова, нейтральна форма японського дієслова, представлена в словниках та закінчується на голосну "u".

Частки, що з'єднують іменники: と (сполучник 'і' для повного переліку), や (сполучник 'і' для неповного списку) та か ('або').

Частки включення та пропозиції: も (також, теж) та でも (навіть, або щось таке).

Проста форма заперечення дієслів, що використовується в розмовній мові та для побудови різних граматичних конструкцій.

Правило перетворення японських прикметників на прислівники: заміна ~i на ~ku для i-прикметників, додавання ~ni до na-прикметників.

Форма дієслова, що виражає спонукання до дії: змусити когось зробити щось або дозволити зробити.

Форма дієслова, що виражає дію, яку суб'єкт був змушений вчинити проти своєї волі під тиском.

Прямі команди: наказова форма (-e / -ro) для наказів та заборонна форма (дієслово + na) для заборони дій.

Емоційні частки в кінці речення: ね (не) для згоди/підтвердження, та よ (йо) для виділення нової інформації.

Основні відмінності між просторовими частками: へ (напрямок), に (кінцева точка/знаходження) та で (місце активної дії).

Частка, що вказує на прямий додаток перехідного дієслова.

Дієслово-зв'язка зі значенням «бути / являтися», що використовується у ввічливій (desu) та простій (da) формах.

Японська частка, що записується як "he", але вимовляється як "e", та вказує напрямок руху.

Багатофункціональна частка для з\'єднання іменників («і»), вираження спільності («з») або оформлення цитат.

Частка зі значенням «теж / також», що використовується замість або після інших відмінкових показників.

Грамматичні конструкції для порівняння якостей іменників в японській мові.

Спеціальні дієслова для опису дарування та отримання речей, що залежать від точки зору мовця.

Дієслівний суфікс для вираження бажання мовця здійснити яку-небудь дію.

Грамматичні маркери для опису вигляду, припущень або чуток в японській мові.

Грамматичний суфікс, що приєднується до основ дієслів для позначення двох одночасних дій.

Грамматична конструкція для позначення мети («для того щоб») або причини («через», «внаслідок»).

Грамматичні показники ймовірності, припущення або ввічливого підтвердження інформації.

Службові іменники для перетворення дієслів або прикметників на іменні групи.

Сполучники зі значенням «тому що» або «оскільки», що розрізняються ввічливістю та ступенем суб'єктивності.

Правила модифікації іменників за допомогою дієслів або цілих підрядних речень.

Англійські стверджувальні речення суворо дотримуються порядку слів Підмет-Присудок-Додаток (SVO).

Прийменники місця вказують на положення або знаходження іменника відносно інших об'єктів.

Прийменники часу вказують на момент здійснення дії залежно від років, днів або годин.

Нульовий артикль — це відсутність артиклів перед деякими іменниками.

Past Continuous описує процеси, що тривали в певний момент часу в минулому.

Past Perfect вказує на дію, що завершилася до настання іншої дії в минулому.

Час Present Perfect пов'язує минулу дію з теперішнім моментом, підкреслюючи теперішній результат.

Умовні речення в англійській мові виражають умову та її результат, поділяючись на п'ять типів.

Непряма мова використовується для передачі чужих слів, вимагаючи зміни займенників, часів та виразів часу.

Пасивний стан в англійській мові зміщує фокус речення з суб'єкта дії на об'єкт, який її приймає.

Різниця між неозначеними (a/an) та означеним (the) артиклями перед англійськими іменниками.

Present Perfect пов'язує минуле з теперішнім, тоді як Past Simple описує завершені дії в конкретний час у минулому.

Вибір між герундієм (дієслово з закінченням -ing) та інфінітивом (to + дієслово) залежить від попереднього дієслова або конструкції.

Артиклі "a/an" використовуються для неозначених іменників, тоді як "the" вживається для конкретних або вже згаданих.

Означальні підрядні речення додають інформацію про іменник за допомогою відносних займенників who, which, that або whose.

Граматичні правила передачі чужих слів без їхнього прямого цитування.

Багатослівні дієслова, що складаються з основного дієслова та частки (прислівника або прийменника), яка змінює або розширює його значення.

Дві основні конструкції для опису майбутніх подій та відмінності в їхньому вживанні.

Час, що використовується для опису дій, які відбуваються прямо зараз, тимчасових ситуацій та запланованого майбутнього.

Як утворювати порівняльний та найвищий ступені прикметників в англійській мові.

Правила використання 'some' у стверджувальних реченнях та 'any' у запитаннях і запереченнях.

Як використовувати 'must', 'might', 'could' та 'can't' для вираження різного ступеня впевненості.

Конструкції для опису минулих звичок, станів або повторюваних дій, яких більше немає в теперішньому.

Короткі запитання, що додаються в кінець розповідного речення для підтвердження або згоди.

Слова для позначення кількості іменників, які розрізняються залежно від обчислюваності.

Час, що використовується для опису дії, яка завершиться до певного моменту в майбутньому.

Конструкції, що використовуються для вираження жалю про ситуації в теперішньому, минулому або майбутньому.

Дієслівні конструкції для позначення того, що дія виконується кимось іншим за нашим дорученням.

Прислівники для підсилення значення (перекладаються як «так»/«такий»), що вибираються залежно від граматичної конструкції.

Слова, що позначають надлишок («занадто») або достатність («достатньо»), які займають різні позиції в реченні.

Конструкції, що використовуються для вказівки на існування або присутність чого-небудь у певному місці.

Іменники, що позначають штучні предмети, на відміну від неподільних речовин або абстрактних понять.

Прислівники, що вказують на те, як часто відбувається дія, и підпорядковуються особливим правилам розташування в реченні.

Правила синтаксису та інверсії допоміжних дієслів, що використовуються для побудови запитань в англійській мові.

Конструкція для порівняння двох об'єктів, рівних за якістю (або нерівних у заперечних реченнях).

Час, що використовується для опису дії, яка триватиме в певний момент у майбутньому.